1.

Наши мечты разбились, словно волны о камни на берегу того моря, у которого мы хотели постороить наш дом. Да... Сейчас это выглядит совсем странно, но когда-то мы мечтали жить вместе. В наших мыслях о будущем мы уже жили вместе. В наших мечтах мы гуляли по песчаному пляжу, на котором песок не был горячим, а был холоден настолько, чтобы приятно охлаждать. Мы ходили по щиколотку в воде, плескали друг на друга водой, смеялись. Мы постоянно говорили о чем-то имеющем смысл только для нас. О чем-то, что не здесь, а в каком-то мире фантазий созданном нами и для нас, который, однако, не отделим от мира реального. Мы возвращались поздно вечером в наш домик, который, как и мы, на берегу был единственным. До поздна смотрели на звезды, читали друг другу книги, и засыпали в обнимку. Просыпались мы тоже в обнимку. На столе ожидал еще в меру теплый кофе с тирамису. Вот такими беззаботными были дни наших фантазий.  У нас все было особым и по-своему. Даже свадьба у нас была особенная. Мы собирались прийти в ЗАГС одетые в футболки с забавными надписями, джинсы, кеды  и не дождавшись конца церемонии выхватить паспорты убежать на автобусе. У нас были мы. Но остались ты и я. Потому что были я и ты. Потому что могли быть мы. Всего лишь могли, но не стали.

11,05,2012

оригинал http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/05/blog-post_12.html

(історія зі збірника: "Історії розказані на березі річки...")

оригінал: http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/05/blog-post_09.html

Спорить до хрипоты...
Но за ней немота?
Со смертью на ты
А жизнь все не та.

Я устал сражаться
С пеной у рта
Устал добиваться
Жизнь все не та...

День за днем изливая
В строки слова
Что бросила стая
И вновь однова
Мое горло устало
Порвалась струна
Не могу я, достало
Жизнь-то одна!

Дай надышаться
Злая судьба
Позволь разбежаться
Время-река

Спорить до хрипоты?
Но за ней немота...
Я со смертью на ты,
Но жизнь все не та.

08.03.2012.

За горизонтом підіймалося сонце
Промінцями заглядало в віконце
Усміхалось, бавилось, гралось
На сніданок із нами зосталось

Ми йому пропонуємо чаю
А воно: ”Чи буду не знаю!”
Ми йому пропонуємо кави
А воно репетує: ”Забави!”

Бешкетує світить у очі
Обличчя ніжно лоскоче
”Бувай!” - під вечір шепоче
І йде, хоч і не хоче.

1.3.2012.

Щосекунди згадував її запах який всю ніч зводив мене з розуму. Ліжко пусто й холодне, але ж не могло мені це все привидітись… Чи могло? Чорне, мов крило ворона, волосся, що спадало на тендітні плечі, а звідки скочувалось і прикривало її неймовірної краси груди. Кожна деталь її тіла стояла в мене перед очима. Смак її губ, її тіла і головне – її запах.  В ньому поєднувалась вся ніжність, свіжість, жіночність , пристрасть, звабливість… Жінка чи дияволиця? Міраж? Їхати на роботу не хотілось, але мусив. Домовився підстрахувати друга, а підводити через, можливо, вигадану дівку було б просто по-дурному. Швиденько вмився, одягнувся, поснідав так само швидко як робив це завжди й покинув квартиру з їдким відчуттям: щось не так. Автівка любо пискнула та мигнула фарами впускаючи господаря за кермо. Двигун заметушився і колеса покотились асфальтом. Боковим зором помітив саме її на тротуарі. Різко загальмував створивши аварійну ситуації, та отримавши купу матюків на свою адресу. Уваги не звернув, а вибіг на тротуар. Дівчина вбачивши мене різко розвернулась на підборах й стрімко почала йти в напрямок від мене.

-         Ти не втечеш від мене! Ранок не повториться!

Дівчина різко розвернулась і зупинилась так, що я ледь не поцілував її на швидкості.

-         Я не втекла! Продовження не буде! Забудь!

-         Невже тобі не сподобалось?

-         О, чому приховувати правду… Ще й як сподобалось, тому й не повториться.

-         Й де тут логіка?

-         Я не хочу втратити розум. Спочатку закохаєш мене в себе, потім я не зможу без тебе, а там покинеш, бо знайдеш іншу чорноволосу гарнюню.

-         Таку як ти, точно ніде не знайдеш.

Не довго думаючи поцілував. Вона не пручалась а відповіла. Так і стояли цілуючи серед вулиці.

-         Давай сьогодні кудись сходимо разом?

-         Типу побачення?

-         Чому типу? Побачення. Тільки пообіцяй, що коли я тебе зараз відпущу, ти не втечеш, а прийдеш ввечері.

-         Хмм… Мабуть здуріла, але обіцяю.

Весь день сидів мов на ножах. Все мучило питання: Прийде чи ні? Дізнатись я міг вже зараз. Я очікував. 1 хвилина. 2 хвилини. 3 хвилини. Я оглядав все довкола і вглядався в кожну дівчину шукаючи її, аж раптом помітив ту, котру шукав за столиком. Вона пила каву.

-         Невже я згодилась?

-         Чому?

-         Ти не пропустив жодної спідниці!

-         В кожній спідниці шукав тебе, а в кожному обличчі бачив твоє.

-         Ти вмієш приємно заговорити зуби.

-         Я кажу щиру правду.

Старомодно відвідали театр, а затим поїхали до мене. Вже розвалились в м’якому ліжку, коли я здогадався що саме не так. Кинувши напівроздягнену дівчину я побіг до ванни. На дзеркалі було намальоване помадою сердечко.

Ірен Роздобудько. Гудзик.

”Гудзик” - роман, щоу 2005 році отримав першу премію на літературному конкурсі ”Коронація Слова”. У 2008 був екранізований під назвою ”Пуговка” і на міжнародному кінофестивалі у Чорногорії отримав премію за кращий кіносценарій.

Події роману розгортаються наприкінці 80-х років. Молодий хлопець у Карпатах знайомиться із старшою за нього жінкою і миж ними пробігає палка іскорка. Зустрілись вони й після Карпат - Ліза є викладачем у виші, в котрому навчається Денис. Але вогонь від іскри не запалав. Денис відправляється в Афганістан, працює у провінційномі кінотеатрі, й нарешті стає керівником рекламної кампанії. От тільки він зустрічає нове кохання, котре все перевертає до гори ногами.

Роман невеличкий, читається легко та швидко. Цікаво розкручені події втримують читача, змушують проникнутися долею героїв. Книга добре підійде читачам жіночої статі, оскільки в більшій мірі є саме жіночим романом.

Можливо тільки в мене одного, але після прочитання залишається відчуття того, що авторка не до кінця докрутила спіраль сюжету що, однак, зовсім не псує емоцій від прочитання.

Сюжет: 10/10;

Стиль: 8/10;

Композиція: 10/10;

Загальна оцінка: 9/10

оригінал тут: http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/05/blog-post_02.html

Війна П'яти Королів в Вестеросі, здається, сходить нанівець. На півночі, самопроголошений король Семи Королівств Станніс Баратеон облаштувався на Стіні і заприсягнув завоювати підтримку сіверян, щоб продовжити свою боротьбу за Залізний Трон в Королівській Гавані з самозваним королем, сином померлого свого брата Роберта Баратеона, а насправді плодом інцесту між дружиною Роберта Серсеєю Ланністер і її братом-близнюком, Джейме Ланністером, на прізвисько Царевбивця. Ця боротьба ускладнюється тим, що Ланністери уклали союз із зрадницьким Домом Болтонів, які були прапороносцями лордів Півночі, а велика частина західного узбережжя знаходилась під окупацією людей із Залізних Островів. На самій Стіні, незаконно-народжений син Еддарда Старка Джон Сноу був обраний дев'ятсот дев'яносто восьмим Лордом-Командувачем Нічного Дозору, але в молодого чоловіка є вороги, як в країні і на Стіні, так і за її межами, де з наступом небаченої і довгої зими, просипалися невідомі сили від тисячолітнього сну.
Між тим, карлик Тіріон Ланністер, який був за наклепом засуджений до смерті за вбивство свого молодого племінника, короля Джоффрі Баратеона, яке він ніколи не вчиняв, вбиває свого батька, лорда Тайвіна і втікає на кораблі через вузький море в Пентос.

3.

Хенк Муді ”Бог ненавидить нас всіх” (Hank Moody: God Hates Us All)

Роман написаний головним героєм серіалу ”Californication” Хенком Муді. Всі знають хто це такий, всі знають що це за серіал, то ж не дивно, що автори захотіли заробити ще й в такий спосіб. Хто дивився, той знає, що саме роман ”God Hates Us All” приніс Хенку славу, й був екранізований під назвою ”Ця шалена штучка кохання”.  

Ім’я справжнього автора роману не розголошується і зберігається в таємниці.

Щодо сюжету. Головний герой розчарований в собі молодий 20-ти річний хлопець, котрий стає наркодилером. Щоб втікти подалі від батьків поселяється в готелі ”Челсі”. Пізніше через бажання отримати в ліжко подругу рок-зірки втрапляє в кілька неприємних ситуацій, після котрих, однак, повертається до того, що й мав із самого початку.

Я не поділяю феєричного захоплення цим романом, який не тягне навіть на добру книгу, не те що, як деякі кажуть, ”геніальне творіння”. Весь цей ажіотаж викликало лише те, що ця книга пов’зана з феєричним дурдом-серіалом ”Californication” і його дурко-героєм Хенком Муділкіним.

Тож ті, кому полюбився роман, мають вибачити в мені літ.критики і пробачити мою суб’єктивну оцінку в 4 з 10. А ті, хто здатний адекватно оцінювати явища літ. простору, в чомусь таки згодяться зі мною.

Читайте і будьте прочитаними!

оригінал тут: http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/05/hank-moody-god-hates-us-all.html

Ми стоятимемо обійнявшись на пероні вокзалу

У вкритому туманом місті що ніколи не існувало

Наші губи наближатимуться до повного зближення

А думки шаленітимуть від міцного напруження

Далеко за межами голосно щебетатимуть птахи

Що не існують так само як і ми і це місто

І щойно ми звернемо увагу на красивий спів

Як вони розчиняться в повітрі котре тут не свіже

Варто нам захотіти і горизонт намалює гори

На уявному пероні метушитимуться люди

В очікуванні потягу що ніколи сюди не приїде

Бо його як і нас і пташок і міста не існує

Ми не намагатимемося зрозуміти де ми і що ми

Чи  ми є чи ми вигадка чиєїсь дурної фантазії

Ми віддаватимемося одне одному все палкіше

Бо раптом ми існуємо і це було в останнє

Ми знову сховаємось у межах фантастичної мрії

Що мов гіркий туман поглинає нашу свідомість

І більше не бачимо і не чуємо нічого що навколо

Бо у нас є лише ми і цей світ Боги створили нам

Оригінал тут : http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/04/blog-post_03.html

Ранок був морозним. Холод пробирав до кісток та, здавалось, оселявся в них, блукав нутром і робив з того нестерпно неприємно. Все було б простіше, якби поряд була вона. Саме вона, бо більше ніхто не був потрібен. На гілці одинокий, як і він сам, сидів ворон та понуро розглядав простір,  не звертаючи ніякої уваги на хлопця, що з такою цікавістю дивився на птаху. Дуже захотілось випити чогось гарячого. Хотілося кави, та навіть чай втамував би його спрагу і бажання внутрішньо зігрітись. Вирішив піти у ва-банк, та поїхати прямісінько до неї. Ворон добряче каркнув хлопцеві у слід, той обернувся, та кивнув птасі в знак подяки. Було ще надто рано, але майже пустий транспорт вже снував пустими венами та артеріями міста. Все це зробило можливим швидку, та певною мірою комфортну дорогу до неї. В дорозі навіть не задумався, як віднесеться до його неочікуваного ранкового візиту, напевне, неприємного. Минуло два місяці із тих пір, коли вони бачились востаннє і востаннє говорили. Хлопця все мучило, що він дозволив коханій дівчині так просто піти, але розумів, що має пройти час до того моменту, коли їхні погляди знову зіткнуться. Скільки часу треба для того, щоб виникла іскра не ненависті, а кохання, він не знав. Ніхто не знає відповіді на таке питання. Відчуття у середині тягнуло його і кричало: ”Пора”. Через те й їхав із рання до неї.

Реакції, з якою вона зустріла його вже ж точно не очікував. Двері відчинила за хвилину, одягнута, і в пів обличчя нафарбована. Очікував все, але не це. Головні сюрпризи залишились на пізніше, а в дверях вона лише із великими очима сказала: ”Заходь”. Сіли на застелене ліжко і мовчки дивились на підлогу. Здивовані, не знаючи, що ж сказати одне одному.

”Вибач мене” - подумав він, ”Вибач мене” - подумала вона, а замість того, щоб це сказати, сказали інше, та ще й одночасно: ”Як ти?”.

- Вибач, що приїхав так ізрання. Я не можу без тебе більше. Ці два місяці для мене були, мов без дихання...

- А я тут зібралась до тебе їхати... Зібрала речі... Ось збиралась на маршрутку...

- Що правда?

- Ага.

Вони все продовжували дивитися на підлогу не підводячи погляду. Якось дивно відхилились, хоча хотіли злитись тілами прямісінько зараз.

- А можна я собі чаю зроблю?

Дівчина з ще більшими очима повернулась і подивилась на хлопця.

- Що?

- Ну... Чаю. Я просто замерз дуже, і дуже хочеться чогось гарячого.

- Може тебе супом нагодувати, а потім чаю?

- А можна?

- Ти так питаєш, ніби не вдома.

За вікном самотньо сидів ворон та всміхаючись дивився у вікно. На кухні сидів його улюбленець і щасливо дивився на свою кохану, їв суп, та очікував чай. Створювалась мила картина родинного затишку. Всі були вдома, і всі були поряд, всі були щасливі.

- А можна я тобі в чомусь зізнаюсь?

Хлопець поперхнувся.

- В тебе був хтось інший??

- Дурний... Ні! Як же тобі сказати... Я в дуже цікавому стані...

- В плані?..

- Ну... Здогадайся.

- Тобто ти мене хочеш?

- Та ні!

- Тобто не хочеш?

- Та я не про це! Я вагітна!

Хлопець зблід, а ворон ще сильніше та радісніше каркнув, немов насміхаючись над нещасним. В очах стояв шок, подив, питання... А за цим усим поставало дещо інше.

- Давно?

- Я тобі хотіла сказати ще тоді, коли ми посварились. Але вирішила, що тобі треба відпочити від мене.

- А який місяць?

- Четвертий.

Ворон ще більш єхидно крутився гілкою, та вертів хвостом. Розмахував крила та неймовірно тішився дивлячись на обличчя шокованого хлопця.

- Це... Ти... Хм...

Тепер в очах дівчини був шок. Ще більший шок у її очах був, коли хлопець несподівано підскочив зі стільця та ледь не перекинув стола. Ворон аж із гілки впав, та ледь встиг розкласти крила і метнутись вгору, грізно каркнувши, немов сварячись на свою необережність.

- Це ж прекрасно!!!

Ворон сів на землю і почав пішки йти. Його місія була завершена, тож тепер треба було дати спокій закоханим залишивши їх на самоті. Пройшовся вуличкою під будинком, грізно каркнув надриваючи повітря, та махнувши чорними крилами полетів геть.

Оригінал тут: http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/04/blog-post_01.html

Дощі спускались з високих гір

Заходили у стомлене місто

Чай виливався із берегів

В чашці йому було тісно

Ми ловили відзвуки джазу

На вулицях майже пустих

Додому не бігли відразу

Хмар не злякавшись густих

Вдома чай виливався із чашки

Вдома кава тікала під стіл

На підвіконні стояли ромашки

Та дощі спускалися з гір

01.04.2012.

Оригінал тут:  http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/04/blog-post.html

Любко Дереш. Намір.

Моя версія.

З  не таких давніх часів я вдався до критики. Прочитав кілька книг, та збираю до купи думки про них, щоб нарешті, виказати, що я про них думаю. Зрештою це, мабуть, стане професійним. Цього разу, як ви вже знаєте, під обстріл втрапив доволі цікавий роман молодого письменника Любко Дереша ”Намір”.

Прочитав я роман ударними темпами -  за день. Читаючи уривками, шматочками, та долучаюсь до читання кожної вільної миті. Як кажуть - на одному диханні. Давайте тепер розглянемо детальніше, що ж це за книга.

Розпочинається все з чудових вступних слів Юрка Іздрика. Відчутно, що писав ледь не з любов’ю та дружніми почуттями. Писано влучно, чітко, цікаво. Ледь не заради одного вступу можна читати цю книгу.  Далі  ми вже починаємо заглиблюватись в пекло самого роману. Картину розкривають дитячі спогади головного героя, вперемішку з матом. Як не як, а читати можна, хоч місцями, не дуже приємно та дещо нудно. Куди цікавішими видаються заглиблення героя у пізнання самого себе. Через образ Петрика добряче прозирається автор, що шукає істини в цьому житті, та іронічно сприймає все довкола. Картина життя вигладає колоритною, заповненою та... глузливою. Десь закрадається відчуття насмішки і примхливості, проте захоплено поглинаєш рядок за рядком, поглинаючи роздуми автора виголошені героєм.

Що ж за намір такий? А намір був простий. Всього лише бажання телепортуватися, набрати космічну швидкість, та розчинитися. Життя героя могло б скластися чудово, якби не химерні образи, що закрались у голову та не давали спокою. А заклав їх туди його добрий знайомий Юра Гагарін. Замість того, щоб бути щасливим із гарною дівчиною, котра кохає його, герой одержимий своєї ідеєю: вмовляє Гоцу (а так звали дівчину - Гоца Драла) влаштувати підрив у кав’ярні, себто це зарядить їх енергетикою і вони зможуть телепортуватись. Тут картина набирає остаточний рівень безглуздості. Відносини завершуються трагічно для Гоци, бо вона помирає, а Петрик відправляється вкотре на село, до бабусі.

Про його намір ми вже знаємо, то чому в село й до бабусі? Стара вже ледь-ледь ходить та має померти. Герой фанатично хоче поглянути в очі самої смерті. І це йому вдається наприкінці. Пізнавши нарешті, що таке Смерть, Петрик уже й не людина. Він вже і не живий, та ще не мертвий. Свій намір втілити йому вдалось, бо звільнився від тих тілесно-просторових обмежень, що його тримали. Справді звільнився, чи це лише його уява?

Поза кадром до самого кінця залишається незрозумілість. Ніби все ясно, а щось таки не розкрилось. То, певне, через дивакуватість самого Дереша, та його іронічні пошуки істини. Книга була прочитана швидко, та на одному диханні. Має певну к-сть цікавих думок та зворотів, котрі б можна було зацитувати, та в них немає нічого особливого окрім ”прикольності”.  Поціновувачі містичного та незвичного оцінять книжку добре, але люди дещо далекі від цього, та більш реалістичні, залишаться скорі байдужими, ніж пройнятими.

Свої шукання автор твором не завершив, а продовжив у подальших працях. Шкода, що я почав знайомитися із творчістю Дереша не з першої книги, бо в тому випадку, мав би змогу прослідкувати еволюцію поглядів та думок. Наразі я вже закінчив читати нову книгу ”Голова Якова”, про котру я напишу пізніше.

А тепер бали:

Сюжет: 8/10;

Стиль: 6/10;

Композиція: 7/10;

Загальна оцінка: 7/10

Оригінал тут: http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/03/blog-post_31.html

Той фрагмент, що я їхав до корпусу пропустимо, тому що нічого особливо цікавого та смішного. Все почалось пізніше...

Психологія творчості. Завдання: Ми маємо два слова, які характеризують певний предмет. Вам потрібно, маючи два слова, підібрати якомога більше варіантів. Приклад (рос. мовою): "дикий, прозрачный". Варіант: "целофановый пакетик" брошенный в диком лесу. 
Нашими словами були "тупой", "легкий". Одна дівчинка видала дуже оригінальний варіант: "мальчик с шариком".

Було ще багато веселих порівянь і в інших завданнях, та їх я, нажаль, не запам'ятав. 

Далі повертаємось ми в маршрутці додому. Народу повно, все забито. Хто користується таким транспортом, той в курсі. Стою на виступі біля водія, подруга сидить, навпроти нас за водієм сидять два чоловіки. Їдемо. Десь із середини лунає крик бабусі: "На кладбище мне пожалуйста!". Мужик котрий сидів ближче до нас дивно перекосився, і щойно я закрився, щоб почати ржати (інакше не можу, через хворобу) його розірвало. Пів маршрутки випало в дикому ржачі. 

Заштовхали нас у вагон метро. Їдемо. Подруга з подивом розглядає все навколо і задає дуже цікаве питання:
- Це мене глючить, чи сніг іде?
Коли роздивився я, то сніг і справді йшов. В салоні.  
Пожартували на рахунок того, що ж нас чекає в тунелі. Моїм варіантом була штукатурка, а подруга додала: "з рештками померлої криски".

Заїжджаємо до тунелю, як щось починає бризкати. Із вентиляції починає текти якась чорна рідина. Всі хто був в нашому кутку були обляпані. Що ж... Було весело відтирати моську і куртку від тієї гидоти. 

От такий у нас транспорт...

оригінал тут: http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/03/blog-post_27.html

Хлопчик, котрий любив дивитися у вікно.

Він часто дивився у вікно. Певне постійно. Зрання зустрічав веселе Сонечко, що лише прокидалось, розпрямляло свої промінчики, обіймало землю й радісно посміхалось. Небо починало фарбуватися у різні неповторні кольори, створюючи фантастичну ірреальну картину.

Проходило зовсім мало часу, як вулицями починали метушитися люди. Було щось дотепне у цьому їх поспіху. Вони були сонні, невиспані, злі. Вони викликали сміх у хлопчика, котрий любив дивитися у вікно. Ті люди котрих він не знав, здавались йому дивними, але час від часу і йому хотілось метушитися поряд із ними, і, нарешті, дізнатись — які вони? Але навряд він колись дізнається про те, бо вийти з цієї квартири йому не доля.

Дивлячись як летять птахи мріяв і сам стати птахом. Покинувши це крісло разом із нікчемним тілом, котре його не слухається він мріяв злетіти у небо, і не сідаючи літати... літати... літати... Мабуть він би й справді ніколи не сідав, бо насидівся за свій невеликий вік.

За спогляданням того метушіння час спливав швидко. Сонечко потрошку збиралось додому й неквапливими кроками йшло. Світло починало зменшуватись, зменшуватись... Сонечко потрошку ховалось за горизонт, а замість нього випливав молодий місяць. Замість сонечка встелював промінчиками дорогу. Але один дивний промінь потрапив на підвіконня хлопчика, котрий любив дивитися у вікно. До того променя приєднувались інші. Нарешті з променів утворилася місячна дорога. Місяць запрошував хлопчика на прогулянку до себе.

• Але як? - запитував хлопчик не вірячи. - Я ж не можу рухатись

• Як це не можеш? - запитав Місяць. - Забудь про те. Просто бери і йди до мене, а я тебе спіймаю і триматиму.

Неквапливими рухами хлопчик почав підійматися думаючи, що то йому сниться. А Місяць посміхався йому на зустріч підтримуючи променями. Крок за кроком, йшов місяцевою дорогою той, хто любив дивитися у вікно.

На ранок ніхто не зустрічав Сонечко в тому вікні. Воно було здивоване, але мабуть здогадалось, що хлопчик залишився блукати місяцевими дорогами, разом зі своїм новим другом — Місяцем.

09.03.2012.

Оригінал тутечки: http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/03/blog-post_6886.html

Синець майже зійшов, та й то взагалі не головне, а десь там в кінці. По обличчю звик отримувати й куди гірше. Але обурює мене в цій історії зовсім інше. 

Я спокійнісенько йшов собі до газетного кіоска через двори, як звик то робити. Навпроти мене в метрах 50 бігла дівчина, за нею стрімко йшов хлопець. Що вони кричали, я не розібрав, але останнє було: "Отвали!" - З вуст дівчини. На що перший хлопець перейшов на біг і схопив її за волосся. 

- Ты что, с**а, совсем оборзела?

Після чого слідом полетів удар в обличчя. Дівчина на ногах не втрималась і в ритмі рок-н-роллу сіла на свою не дуже гарнюню задницю. Не втрутитись я не міг.

- Що за проблеми? Нащо вдарив?

У відповідь я почув лише купу мату, з якого можна було у логічно складне виділити лише те, що він мене послав. Дівчина зметушилась і стала в мене за спиною. Недалеко від хлопця став його товариш. Своїми сідницями я відчув, що влип.

- П*****с с******я на *** я тебя ща тут зарою!

Не чекаючи на перший удар, щойно він рвонув на мене з нирком в бік я втулив у сонячне сплетіння. Правда голови на плечах мені не вистачило для того, щоб подумати, що той одягнений в теплу куртку, а я далеко не такий вже й сильний. Не встигаю закритись як отримую під ліве око, закриваюсь, починаю контратакувати пропускаю смачний в щелепу, збиваю з ніг мудака і починаю дубасити користуючись перевагою. Товариш стягує мене. На адреналіні трійочку отримує і він з криком: "Я розняти" сідає на задницю. Мене попускає і в голові вмикається здорова інтуіція: "Тре валити звідси". Дивлюсь на шоковану дівчину, яка тримається за голову й починає ревіти. Й отут я нарешті впізнаю її. Не те, щоб я її знав особисто, чи навіть знав її ім'я. Просто часто бачив в компаніях неприємниих, в яких не сидітиме жодна нормальна людина. Постійно вона весело реготала, пила пиво (та й звісно міцніше), певен що й шлялась добряче (без образ раптом що).

З нами поводяться так, як ми дозволяємо. Я навіть не певен, чи треба було мені влазити в цю ситуацію. Так, я не міг пройти повз, бо всяке в житті може трапитись. 

Якщо доводилось відвідувати лекції з вікової психології, то вам напевне розповідали, що не чоловіки козли, а чоловікам дозволяють бути козлами. Це стосується матюкання, кричання, звертання, тону і всього іншого...

Любіть себе і вас будуть любити.

Так якось склалось, що я хворів, та й, чесно кажучи, уваги на ХБ вже не звертав. 
Це не є зрадою ресурсу, просто відійшов від справ. Мій блог на blogspot поки що, далі в розвитку не пішов, а єдиним місцем мого мережевого перебування вже довгий час є лише twitter в якому ви можете знайти мене під ніком @v1v0zabra . 

Заходжу щойно на ХБ і бачу, що мав св'яткувати п'ятиріччя блогу 12 днів тому. Який же жах. Але не будемо про це.

Ледь не перше, що я зробив, щойно в мене з'явився інтернет - створив блог. 
Було й весело, й сумно. Як не крути, а онлайн сторінки допомагали мені краще розуміти себе, краще формувати. Звісно ж велику роль в тому відіграли й друзі, знайомі. 

Я кілька разів йшов із ХБ. Один раз був остаточним видаленням блогу, та я повернувся. повернувся для того, щоб через 2 роки потроху вирвати з ритму свого життя блогосферу як таку.  У кожного з нас в житті є певні моменти, коли мі від чого відсторонюємось. 

З усього цього... Дякую вам, за те, що були тут, зі мною. Дякую, що ви є.

P.S.

Може розкажете мені, як ви тут? Що ще залишилось від нашого ХБ?

Тарас Антипович. Хронос.

Моя версія.

Що ж сколихнуло мене до придбання цього роману? Невеличкий ажіотаж серед знайомих та не дуже. Молода зірка і все таке. Купив, впорався за кілька годин, бо ж не великий: 196 сторінок тексту 14 кеглем з 1,5 відступом не так вже й багато як на роман. То ж за об'ємом це скоріше повість.

В анотації до роману читаємо: ”Хронос" — футурологічний роман з винятково ефектним сюжетом і прискіпливо-болісним поглядом на світ найновіших технологій та одвічних людських спокус. Події роману беруть початок 2040 року, коли новий науковий винахід кардинально змінює долі людей. За образом космополітичного суспільства у новій книзі цього надзвичайно обдарованого молодого письменника проступає віртуозна проекція на сучасну Україну.”

Якщо це все так і залишити в лапках і дописати — сарказм, то це буде суща правда. То почнемо з початку і з самого футуризму, котрий в романі не так вже й легко відшукати, попри таку легкість на перший погляд. Хтось натякне на те, що події роману починаються у 2040 році і це натяк на футуризм. Однак це не вірно, вірніше на фантастику, ніж на футуризм. Але і з цього боку, роки описані в романі значення не мають. Події з легкістю могли б відбуватися в наш час, що на мою думку, мало б більший ефект і більшу роль викриття нашого суспільства. Неодноразово ми зустрічали щось подібне у американських фільмах: винахідник створює новий цікавий революційний прилад, котрий потім використовують у злих цілях і розпочинається хаос. То ж це традиційно, і революції ніякої. Створення ”гібридів” віддалено нагадує вівісекцію доктора Моро із оповідання Герберта Уелса ”Острів Доктора Моро”.

Весь футуризм за теорією можна вмістити у 3 ”М” : місто, машина, маса. Якщо з двома ”М” ще можна якось повертітись ”хрономат” та ”люди”, то з містом - ніяк, адже описується ”космополітичне суспільство” (цікаво правда звідки з роману про це можна здогадатися? В кінці випаровування років і поява ”пророка” розцінюється як диверсія іншої країни). З іншого боку до футуризму можна віднести все ж тих же ”гібридів”, котрі явно натякають на принцип ”заперечення естетизму”. Як не крути, але цього замало, щоб обізвати роман футуристичним.

Що ж із ”прискіпливо-болісним поглядом на світ”? Ну те, що чиновники бавляться часом як хочуть, що починається ”опозиційна” боротьба за час це скоріше інтерпретований погляд на реалії буття. Звідси й проекція на Україну, та далеко не віртуозна, навіть трошки не прикрита і не подана в приємній обгортці (все ж футуризм, чи невміння автора?).

В цілому роман читається швидко, та без напруження. Неприємні моменти ”сленгу” ріжуть слух і створюються відчуття ”хлопчатості”, а не ”дорослості”. За виглядом не створюється відчуття цілісності картини, немов нам ”нарізали” скибками фрагменти, а там вже додумуй і склеюй, попри все те, що ніби сюжетні лінії зводяться до однієї наприкінці. Мабуть автор хотів створити ілюзію масовості та всеохопності, що, нажаль, не вдалось.

Як висновок, можна сказати, що книга ”на прочитати й забути”, бо на більше не тягне. Після неї не залишається поля для роздумів, та й бажання розмірковувати й копатися немає, бо хіба є що шукати? Якщо вилучити деякі фрагменти тексту, а деякі підкорегувати, то вийде цілком не погана книжка для школярів 12-14 років.

Оцінка:

Сюжет: 4/10;

Стиль: 4/10;

Композиція: 3/10;

Загальна оцінка: 4/10

Оригінал тут: http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/03/blog-post_04.html

Дякую @philo_cake за картинку

Лінк на перший запис: http://v1v0zabra.blogspot.com/2012/02/1.html

Чому на блогспот? Не знаю Захотілось саме там. Що буде з того? Не знаю.

ХБ я не покидаю, і як і раніше залишаюсь тут. Дякую.

Читать дальше...